Цитати з книги Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», які дуже актуальні зараз.
Роман написано від імені 35-річного комп’ютерного програміста,
який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи
нашого глобалізованого часу. У світі надмірної (дез)інформації і тотального
відчуження він – заручник світових абсурдів – прагне подолати комунікативну
прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» – насичений мікс
художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання й
публіцистики.
Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем.
Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися
на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина.
Кожному поколінню сняться свої кошмари.
Те, що діється тепер у світі, — це кошмар, що приснився
людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів.
Знаєш, — сказав батько, — не в тому жах, що тепер жити
важко, а в тому, що образливо. Я звик, щоб мене забороняли. Але я не звик, щоб
мене ображали.
Настає такий момент у житті, коли нічого вже не можеш
виправити. Ні в стосунках, ні в обставинах. Ні в самому собі.
Люди! Давайте зупинимось і візьмемо новий старт. Бо при
таких забігах фініш буде фатальний.
·
У нас на кожну проблему можна лягти й заснути.
Прокинутись через сто років – а вона та сама. Йдемо по колу, як сумирні конячки
в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію. Ми думаємо, що це у
нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння.
Часом мені
здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї
держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.
Огидна річ - наша терплячість. Наша звичка відмовляти
собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до
влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи,
одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована
атрибутами демократії.
Мій батько ще коли сказав: Між мною і тобою буде
дистанція, між тобою і твоїм сином прірва.
За великим рахунком це психопатологія. Жити в Україні і
не любити Україну. Зробити з мови політику, за мовною ознакою дискримінувати
націю.
А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер.
Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані
всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного
світу їй немає ціни.
Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.
Жах не в тому, що щось зміниться, - жах у тому, що все
може залишитися так само.
Але народ у нас витривалий, привчений завжди терпіти щось
в ім'я чогось, - головне, щоб не було гірше. Діапазон гіршого у нас безмірний,
так що межі терпіння практично нема. Поняття кращого ж співвідносне з гіршим,
так що завжди є люфт для надії.
Навіщо я слухаю цей балаган, навіщо читаю газети, навіщо
дивлюся всю цю чортівню, якщо можна слухати музику Паґаніні?!
Література зробилася, як блошиний ринок — хто що має,
несе на продаж. Хоч зі смітника витягне, а виставить на загальний показ.
У кожного своя пустеля і свої міражі.
Добре, що Господь увімкнув нам ближнє світло свідомості,
бо якби дальнє, схибнутися можна.
У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало.
Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є
ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною
правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа.
А власне, за що ми боремося? За те, щоб президентом був
той, а не той? Особисто я без ілюзій. Головне, обрати такого, щоб можна було
переобрати. Щоб не вп’явся у владу знову на десять років і не пересидів людське
терпіння.
Люди не знають, кого вибирати, бо не можна ж вибрати
когось з нікого.
Ми їздимо на природу, в Гідропарк, за місто, але я нікуди
не можу поїхати від себе.
Втім, жінка — як музика, її можна любити, навіть не дуже
розуміючи.
Пристрасть — це натхнення тіла, а кохання — це натхнення
душі.
Легко їм казати — у правовому полі. Звикли там у Європі
до правового поля. А у нас тут на правовому полі чортополох росте.
Державу потрібно будувати з підмурка, щоб кожен свою
цеглину поклав. А з того камніння, що за пазухою, держави не збудуєш.
Найбільше боюся приниження, цей страх мене теж принижує.
Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.
Бог з вами, люди. Все до чого ми байдужі, байдуже до нас.
Через те ми такі й смертельно самотні.
Мертві тіла валяються неповсюдно, але скрізь повно
мертвих душ.
Нова форма свободи слова — що хто хоче, те й лопоче. Або
що замовляє хазяїн. У найкращі вечірні години біля телевізора вже не зберешся
родиною.
Щось у мені схитнулося, ледве зберіг рівновагу. Мабуть,
чаша болю переважила.
Сторінку можна видерти. Історію – ні.
Така наша українська Феміда – у грецької зав’язані очі, у
нашої заплющені.
Серце в колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби
так у людей.
Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У
нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно
завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема.
Всі до всіх звертаються, ніхто нікого не чує.
Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною
головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена
абсурдом безвиході.
Але у нас така глибока чаша терпіння, що, здається, уже
без дна.
Майбутнє щодня стає минулим. Вйо.
